ссылка на стр. Паралімпійський рух в Україні   ссылка на стр. Дефлимпийский спорт
Головне меню
Головна
Новини
Відеоновини
Події
Статті
Пошук
Посилання
Контакти
Відеогалерея
Фотогалерея
Спорт інвалідів України
Паралімпійський
Дефлімпійський
Факти з історії спорту
Наші спортивні об'єкти
Національний центр
Західний центр
Тендери
Законодавство
Законодавчі акти
Пошук
Календар новин
Лютий ( 2018 ) :
ПнВтСрЧтПтСбВс
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728
<< Поперед. Наступ.>>
До нас завітали

free counters

Live Traffic Feed
Валерій Сушкевич: "Все, що в тебе є - твої мізки!" Надіслати електронною поштою
Написав Прес-служба НКСІУ   
10.12.2013
yf5c3054_800x600.jpg

Ім'я Валерія Сушкевича в Україні відоме. І тим, хто хоч раз вболівав за наших паралімпійців, і тим, хто цікавився державною підтримкою інвалідів. Цей дієвий і енергійний чоловік, 15 років у Парламенті України та 17 років очолює Національний комітет спорту інвалідів. Будучи носієм соціальної проблематики інвалідів, він займається комплексним вирішенням їх проблем. Його життя - приклад того, як можна вчитися серед здорових, працювати і комунікувати з ними, мати стосунки з протилежною статтю та повноцінну сім'ю, і більше того, захищати чиїсь права, згуртовувати  навколо себе однодумців для вирішення проблем і допомоги іншим. Наша розповідь про його шлях адаптації і становлення у світі здорових.

 

Крок до незалежності

 

 

Його дитинство проходило в радянські часи, коли діти з ураженням опорно-рухового апарату в школі були екзотикою. Батьки - вчителі мали досвід викладання для неповносправних дітей вдома і вчити свого так само було б не складно. Однак тато прийняв не просте рішення - віддати малого в звичайну школу. Це була Сквирська школа №1 де батьки викладали у вечірню зміну. Радісного для звичайних школярів дня сім'я чекала напружено. Адже права рука хлопчика була уражена і ледве працювала, сидів він погано, пересувався мікроскопічними невпевненими кроками на костурах і в ортезах.

 

 

Роковий день 1 вересня настав. Тато посадив хлопця на велосипед, узяв ранець і привіз у школу. Переговорив кілька хвилин з учителькою, сказав: «Учись синок», розвернувся і пішов додому.

 

 

- Для мене це був шок, - згадує той період Валерій Михайлович. - Окрім засвоєння знань у школі треба було виживати. По перше - довго сидіти, по-друге - ходити. Діти на костурі не звертали уваги. Зачепили ногою чи плечем і вже лежу на підлозі. Вчитель не завжди поруч, а діти піднятись не допоможуть. Але найстрашніше - туалет. Йшов не тоді коли хотів, а коли міг. (Треба було встигнути дійти туди і назад, не послизнутись на слизькій кахельній підлозі). Краще було терпіти, терпіти до безтями, не пити ні зранку, ні в день, і чекати батьків.

 

 

Такий режим для дитини, яка практично виросла в лікувальних закладах (до 7 років його все намагались поставити на ніжки) був надто важкий. Навчався погано. Батько не розумів, як інтелектуально розвинений хлопчик не може впоратись із арифметикою та письмом. Переконував: «Все, що в тебе є - твої мізки!» А потім, стався перелом. І починаючи з 4 класу Валерій стає практично відмінником. Перші шкільні роки стали випробуванням, але відбулась адаптація в середовищі здорових дітей, виробився режим комунікації та пересування. Під тиском батька і за підтримки мами прийшла впевненість, що навчання має бути головним.

 

 

Те, що робили його батьки, не маючи ніяких підказок - не просто, але важливо. Вони думали, що буде з сином тоді, коли їх не виявиться поруч. І підсвідомо вирішили найголовнішу проблему у вихованні дітей-інвалідів - прививали самостійність, відійшли від жалості, яка з часом обертається абсолютною безпомічністю.

 

 

- Я знаю дівчинку з невеликою кульгавістю: вона була звільнена навіть від хатніх робіт, та іншу з сильними ураженнями ніг і руки, яка, пересуваючись на візку, прибирала квартиру, готувала їжу на всю родину, навчалась у звичайній школі, - підтверджує цю думку Валерій Сушкевич. - Питання не в глибині уражень, а в ставленні до проблеми. До речі, компенсаторні можливості людини безмежні. Є унікальні приклади, як тотально сліпі рухаються по місту,  як люди без рук ногами затягують нитку у голку...  Вони вчаться цьому, якщо прагнуть чогось досягти, і хтось їх на це орієнтує.  Якось до мене звернулась за допомогою  мама  23-річного хлопця, який втратив 3 пальці на руці і вважав, що життя закінчилось. Ми його привели в басейн, де тренуються паралімпійці. Побув там, побачив, які бувають ураження і як з ними живуть - перестав депресувати, влаштувався на роботу.

 

 

Нові випробування

 

 

Це зараз Валерій Михайлович може годинами розповідати про інклюзію дітей у соціумі, наводячи масу прикладів, а тоді, у шкільні роки, він набивав власні шишки. Коли він учився у восьмому класі, родина переїхала в Дніпропетровськ. Готуючи сина до вступу у вуз, Сушкевичі перевели його в російськомовну міську школу. А йому знову виклики. Коли на уроках прохоплювався українськими термінами - клас сміявся - село приїхало, до школи на візку доводилось далеко їздити - додаткове навантаження на руки. Проте тоді вже він багато тренувався. Кожне літо проводив на морі, практично жив у ньому. Батько, Михайло Сергійович, був фанатом фізичної культури. А сина наставляв: «Руки твої повинні бути не просто сильними, а замінити ноги». Тренування дало свої результати, Валерій став дворазовим чемпіоном СРСР з плавання, мав 6 місце на Європейських змаганнях. А ще вони сім'єю часто мандрували. Вантажились на маленький запорожець і вперед на Кавказ, по Україні, до моря, на природу.

 

 

- В дев'ятому класі я вирішив, що буду навчатись очно, - згадує своє перше самостійне рішення Сушкевич. - Навіть конфліктував з цього приводу з батьком. Але настояв на своєму. Став студентом механіко-математичного факультету Дніпропетровського університету.

 

 

У 16 років Валерій почав працювати. У відділі соцзахисту натякнули, якщо матиме стаж буде отримувати більшу допомогу. Паралельно з навчанням в університеті зайнявся надомною роботою. З'явились перші трудові мозолі та перший запис у трудовій книжці - слюсар-бляхар. Виконати план допомагав батько, він сідав поруч і у вихідні клепали дверцята до пічок. А потім, вивчивши законодавство, Валерій зрозумів, що ніякого стажу не треба (у відділі соцзахисту спотворили законодавство) і добився підвищення допомоги з 16 до 70 рублів! Після цього батько розповів, що бабуся не отримує пенсію, як вдова загиблого у Великій Вітчизняній війні. І попросив свого 18-річного сина зайнятись «виходжуванням» пенсії. Півроку той читав закони, казав мамі, Катерині Володимирівні, які і де треба брати довідки, кому і як їх подавати і, врешті, «пробив» пенсію бабусі.

 

 

Після університету Валерій поступив в аспірантуру, завів сім'ю. Від батьків відділилися. Скоро у них з Іриною  народилось двоє дітей. Тоді Валерій на законних підставах і без жодного хабара «пробив» 3-кімнатну квартиру для своєї молодої сім'ї. Коли умебльовували нове помешкання, попросив у батька гроші. Той не відмовив, але дав у борг. Так він продовжував виховувати сина, тільки тепер бути чоловіком і відповідальним за родину батьком.

 

 

- В той період я працював на п'яти роботах одночасно, - згадує Валерій Михайлович. - В обчислювальному центрі, брав господарську тему в університеті, допомагав дипломникам готувати роботи, викладав інформатику в ПТУ, а вночі таксував. Аспірантуру довелось покинути з правом відновлення. Режим був надзвичайний, я був втомлений, але сім'ю забезпечував. Коли став старшим інженером, частину побічних робіт кинув.

 

 

Потім було депутатство в облраді та робота в держадміністрації. Тоді, коли Сушкевич балотувався у обласну раду, йому вперше запропонували йти і у Верховну Раду, але його ідеалізоване сприйняття посади не дозволило того разу зважитись на цей крок.

 

 

Жінки

 

Сушкевич на приховує, що велику роль у його житті зіграли жінки і кохання до них. І в становленні, і в тому, чого вдалося досягти.

 

 

- Батько прагматично ставився до шлюбу, весь час щось говорив про душу, що головне не краса, - посміхається Валерій Михайлович. - Він взагалі не вірив, що я можу мати дружину, та ще й красиву, дитину, та ще й не одну. А я вважаю головне, що жінки бачили в мені не каліку, а чоловіка. Я завжди ставив собі високі стандарти чоловічих якостей, шукав можливості їх проявити. Мої дружини мені в цьому допомагали. Без другої дружини -  Юлії, я зараз фактично жодного дня не можу прожити. Вона перший помічник у реалізації моїх функцій і справ. А ще, у мене унікальна теща - Катерина Іванівна, з якою ми живемо під одним дахом уже багато років.

 

 

Зараз у мене троє дітей, і троє онуків. Меншого, якому 6 років, почав був  виховувати як старших і зрозумів, що не виходить. Довелось себе ламати і шукати інші підходи. Його не заставиш щось зробити, можна лише переконати. Пам'ятаю він дуже боявся вирізати гланди, довелося налаштовувати, переконувати. Без тиску, через сприйняття необхідності... Вдалося. Стримуючи сльози, мій чотирирічний малюк зайшов у операційну, ліг на стіл і сказав лікарям: «Я готовий».

 

 

Приділяти багато уваги сім'ї, як і кожному політику Валерію Михайловичу не вдається, хоча він визнає, що саме в ній черпає життєві сили. У нього завжди багато справ в Парламенті і в Паралімпійському комітеті. А в державних і владних інституціях до нього ставляться, не зважаючи на опозиційність, переважно як до носія соціальної проблематики, як до соціальника, який займається важкою справою, яку щиро намагається вирішити.

 

 

Олена Булат, «Пенсійний кур'єр» 

 
< Попередня   Наступна >