ссылка на стр. Паралімпійський рух в Україні   ссылка на стр. Дефлимпийский спорт
Головне меню
Головна
Паралімпіада2018
Новини
Відеоновини
Події
Статті
Пошук
Посилання
Контакти
Відеогалерея
Фотогалерея
Спорт інвалідів України
Паралімпійський
Дефлімпійський
Факти з історії спорту
Наші спортивні об'єкти
Національний центр
Західний центр
Тендери
Законодавство
Законодавчі акти
Пошук
Календар новин
Червень ( 2018 ) :
ПнВтСрЧтПтСбВс
123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
<< Поперед. Наступ.>>
До нас завітали

free counters

Live Traffic Feed
Як безбар’єрність з бар’єрністю вживаються Надіслати електронною поштою
Написав Прес-служба НКСІУ   
13.06.2009

 У вересні минулого року українська влада формально зробила важливий крок до захисту прав інвалідів, підписавши на черговій сесії Генеральної Асамблеї ООН Конвенцію про права інвалідів та Факультативний протокол до неї. З цього приводу голова комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, голова Національної асамблеї інвалідів України Валерій Сушкевич на недавній прес-конференції зазначив: «Україна засвідчила запобігання дискримінації всіх форм інвалідності. На рівні цивілізованого світу ми визначили перехід від моделі милосердя до дотримання прав. Настав час подивитися на стан прав інвалідів і їх забезпечення в Україні».

 

Одна з основних вимог Конвенції — держави-учасниці беруть на себе зобов’язання виявляти та усувати перешкоди і бар’єри, які заважають доступності. Це стосується будівель, доріг, транспорту, інших зовнішніх та внутрішніх об’єктів, включаючи школи, житлові будинки, медичні заклади, робочі місця… ВР України залишилося виконати головне — ратифікувати Конвенцію та Факультативний протокол, а центральним і місцевим органам виконавчої влади забезпечити їх виконання.

Історія створення в Україні умов для безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до житлових будинків, громадських та виробничих об’єктів уже встиг­ла обрости сивою бородою. Цей обов’язок органів державної влади, підприємств, установ та організацій, незалежно від форми власності, було прописано у базовому Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року. У червні 2003 року Кабмін ухвалив програму «Забезпечення безперешкодного доступу...». Зрозуміло, виконувати її ніхто не поспішав.


І 1 червня 2005 року новообраний президент В.Ющен­ко видав свій перший «без­бар’єрний» указ, згідно з яким Кабміну було доручено до 1 листопада 2005 року «вжити заходів до забезпечення безумовного додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади законодавства щодо створення належних умов для доступу інвалідів до об’єктів соціальної інфраструктури». Певну роботу в цьому було зроблено. Але чимало згаданих об’єктів пристосували до потреб інвалідів в аматорський спосіб. Перешкоди, не усунуті належним чином здоровими людьми, як і раніше, ускладнювали життя особам з різними захворюваннями.

18 грудня 2007 року за підсумками всеукраїнської наради «Безбар’єрна Україна» Віктор Ющенко видав другий указ — «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями». Цього разу Кабмін мав вжити відповідних заходів на виконання указу до 1 липня 2008 року, а також притягнути до відповідальності керівників центральних органів виконавчої влади за нестворення безбар’єрних умов для інвалідів. Але було б дуже цікаво знайти статистику про кількість покараних чиновників.

Програми забезпечення безперешкодного доступу інвалідів до соціальних та житлових об’єктів ухвалили і регіональні органи влади.

— Такий документ розробила Рів­ненська облдержадміністрація, а обласна рада його ухвалила ще 2005 року, — каже голова Рівненського обласного об’єднання Всеукраїнської організації «Союз організацій інвалідів України» та представник в області На­ціональної асамблеї інвалідів України Віктор Ольховик. — На жаль, тоді ця програма була розроблена без участі нашої громадської організації. За результатами моніторингу, проведеного 2008 року, програма недовиконана і тому її продовжено до 2011 року.

Чого коштує інвалідам дістатися в ряд установ та організацій, нещодавно на власній шкурі дізналися керівники області та міста Рівного. Голова обласної державної адміністрації Вік­тор Матчук і градоначальник обласно­го центру Володимир Хомко самі сіли в інвалідні візки і спробували потрапи­ти на них в ті соціальні об’єкти Рів­ного, яким немає альтернативи, — державну нотаріальну контору, обласну медико-соціальну експертну комісію, відділ квартобліку,  міське БТІ, один із міських ЖЕКів, поліклініку на Північному масиві та інші. Чиновники були прикро вражені — до більшості із цих об’єктів важко дістатися навіть здоровій людині. Наприклад, як потрапити в медико-соціальну експертну комісію, коли поріг високий, а двері вузькі? Схожу картину побачили в БТІ і в державній нотаріальній конторі. Відділ кварт­обліку розташований аж на четвертому поверсі. А в поліклініці збили пандус із дощок і написали, що він знахо­диться в реєстратурі… Після відвідин першими особами області та Рів­ного згаданих об’єктів порушення було усунуто. У ЖЕКу і поліклініці зробили нормальні пандуси. А там, де це виявилося неможливим, обладнали кнопку виклику. Наприклад, у дер­жав­ній нотаріальній конторі, у БТІ, в обласних дирекціях «Укрпошти» і Укртелекому до інваліда виходять люди і допомагають йому вирішити певне питання.

Тим часом керівники багатьох об’єктів безпосередньо в обласному центрі, куди не ступала нога можновладців, до інвалідів досі глухі. Як і раніше, залишаються недоступними п’ять із семи міських ЖЕКів, міські управління капітального будівництва, архітектури та містобудування. А в обласному і міському фондах соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, щоб зрозуміти призначення кнопки виклику, потрібно пройти у приміщення з багатьма східцями. За словами Віктора Ольховика, «серед вищих навчальних закладів лише один Інститут розвитку людини «Україна» пристосовано до потреб інвалідів з урахуванням державних будівельних норм. А на периферії ситуація взагалі сумна. Переважна більшість сільських рад, сільських будинків культури і шкіл не мають елементарного пристосування для проходження в них людей незрячих, з порушеннями опорно-рухового апарату. Те саме стосується об’єктів приватного бізнесу — магазинів, кафе, барів…»

Як на мене, повчальним у цій сфері є досвід Польщі. Коли в сусідній країні житловий будинок чи соціальна будівля не пристосовані до потреб інвалідів, то орган влади, виявивши недолік, оплачує добудову і виставляє її власникові рахунок. Тому господар зацікавлений власним коштом обладнати будинок чи соціальний об’єкт відповідно до потреб інвалідів — це йому обійдеться дешевше.

В Україні нові державні будівельні норми почали діяти з 1 травня 2007 року. Згідно з ними, всі новозбудовані об’єкти, які здаються в експлуатацію, реконструйовані, відреставровані, з проведеним капітальним ремонтом, мають бути доступні для маломобільних груп населення. Тим часом забудовникам вдається уникати забезпечення доступності!

Як? Думка заступника начальника інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Рівненській області Івана Дідули ставить більше запитань, аніж дає відповідей:

— Дотримання державних будівельних норм часто ігнорується, власне, на етапі складання проекту будинку. Їх не включають у проект. А комісія Укрінвестекспертизи дає висновок, що проект відповідає ДБН. І для нас це є основою контролю. У процесі прийняття будинку в експлуатацію інспекція вимагає звіту про забезпечення доступності. І відповідний комітет у більшості випадків його підписує. Чому? Бо там переважають представники органів влади та місцевого самоврядування. А вони підходять до цього формально. Тож коли представник громадської організації інвалідів наполягає на усуненні порушень, то будинок якось стараються зробити доступним для інвалідів, людей похилого віку, вагітних жінок та інших маломобільних груп, однак якість уже не та…

Забезпечення перевезення інвалідів громадським транспортом теж далеке від визначених вимог.

— Так, у Рівному діє міська громадська організація інвалідів із захворюваннями опорно-рухового апарату «Пора». Вона виграла грант, придбала мікроавтобус, переобладнала його підйомником і безплатно перевозить інвалідів, — наводить позитивний досвід Віктор Ольховик і водночас висловлює докір міській владі. — Торік міська рада закупила один тролейбус з низькою підлогою. Його вартість досить значна — 1 млн. 300 тис. грн., та й їздить він нечасто. А пропозиція громадських організацій інвалідів була інша — за ті ж кошти закупити чотири-п’ять автобусів, обладнавши їх підйомниками, або організувати службу таксі при міськвиконкомі чи територіальних центрах обслуговування інвалідів, яка перевозитиме інвалідів безплатно. Але до нас місто не прислухалося.

Центральні і місцеві органи влади в Україні усвідомлюють, що людям з обмеженими фізичними можливостями насамперед потрібно забезпечити безперешкодне пересування у просторі. Без цього безглуздо говорити про медичну, трудову реабілітацію, повну інтеграцію інвалідів у суспільство. Однак до кінця виконати свій обов’язок: реально забезпечити доступність або проконтролювати, щоб це зробили інші, — із цим якось постійно не виходить.

Роман ЯКЕЛЬ (Рівне) («Дзеркало тижня». – 2009. – 13-19 червня. - №21)

   
 
< Попередня   Наступна >