ссылка на стр. Паралімпійський рух в Україні   ссылка на стр. Дефлимпийский спорт
Головне меню
Головна
Паралімпіада2018
Новини
Відеоновини
Події
Статті
Пошук
Посилання
Контакти
Відеогалерея
Фотогалерея
Спорт інвалідів України
Паралімпійський
Дефлімпійський
Факти з історії спорту
Наші спортивні об'єкти
Національний центр
Західний центр
Тендери
Законодавство
Законодавчі акти
Пошук
Календар новин
Листопад ( 2018 ) :
ПнВтСрЧтПтСбВс
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
<< Поперед. Наступ.>>
До нас завітали

free counters

Live Traffic Feed
РЯТУЙМО РАЗОМ!
Благодійний проект
Календар спортподій
. $database-
Спортивні рекорди

 

Спонсори
 

    


  

  

    

  

  

  

Медiа-партнери

ІНТЕРНЕТ-ВИДАННЯ ОБОЗРЕВАТЕЛЬ


bigmir.net


isport


convergo


Луверс


Партнери

lifecell

Людина з необмеженими можливостями Надіслати електронною поштою
Написав Прес-служба НКСІУ   
10.07.2009

Народний депутат України, президент Національного Паралімпійського комітету Валерій Сушкевич — про те, як важливо не скорятися долі, про джерела успіху українських паралімпійців і подолання бар’єрів у людській свідомості 


Валерій Сушкевич. (Фото Івана Любиша–Кірдея.)

Життя на своїх плечах тримають оптимісти. Але Валерій Сушкевич не просто оптиміст, він — Переможець. Пройшовши у дитинстві випробування важкою хворобою, яка поступово відбирала у хлопчика рештки ходи, він зумів піднятися над обставинами і довести собі й іншим: людські можливості безмежні. Ледве пересуваючись на милицях, закінчив стаціонар фізико–математичного факультету Дніпропетровського університету, згодом аспірантуру. Навчився плавати і став чемпіоном України. Як депутат Верховної Ради не одного скликання присвятив себе створенню законів, завдяки яким люди з обмеженими фізичними можливостями отримують у нашій державі дедалі більше прав. 13 років тому Валерій Сушкевич очолив Національний паралімпійський комітет, і відтоді Україна займає провідні позиції у спорті інвалідів. Він не дає собі ніяких поблажок, і його життєвий ритм вражає насиченістю. Спілкуючись з Валерієм Михайловичем, аж ніяк не відчуваєш, що ця людина обмежена у русі. Бо так воно, власне, і є.

 

«У дитинстві, маючи вражені ноги і руку, я міг заплисти набагато далі й пірнути глибше, ніж будь–хто з моїх здорових однолітків»

— Багато доводилося чути про вашу фантастичну працездатність, Валерію Михайловичу...

— На жаль, це переважно — в минулому. Я «сова», ще зі студентських років звик працювати ночами. Але дедалі більше позначаються прожиті роки, хоча й намагаюся не думати про них. Чесно кажучи, відчуваю вік не в цифрах, а функціонально. Недавно мені виповнилося 55...

— Але ви чудово виглядаєте! Ми щойно з колегою здивувалися, почувши, що ви святкували ювілей.

— Дякую щиро!..

— Спитаю інакше — скільки часу у вас відведено на відпочинок?

— А ось це — справді проблема для мене. Коли займався спортом, то життєдайна сила фізичної культури дозволяла мені встигати набагато більше. Крім того, залишався час на улюблену риболовлю. Нині трохи загнав себе, часто і на вихідних не можу спинитися, перепочити. Однак щодня все–таки намагаюся викроїти бодай годинку для спілкування з маленьким синочком, якому два з половиною роки. Взагалі ж, планую знову повернутися до спорту.

Ми з вами розмовляємо в кабінеті Національного комітету спорту інвалідів України. І знаєте, що дивно: я ніколи не втомлююсь, працюючи в системі фізичної культури і спорту, навіть як адміністратор. Ніколи не втомлювався на Паралімпійських іграх, чемпіонатах світу, Європи, де я був менеджером, керівником команди. І зараз більше своєї депутатської роботи переношу сюди, тут менше відчуваю втому, ніж коли потрапляю в сесійну залу. Аура і дух того, що приносить допомогу людям, надихає неабияк.

— Пане Валерію, першоджерела нашого характеру, життєвого сприйняття формуються в сім’ї. Ваші батьки виховували вас з урахуванням якихось особливих методик, підходів, настанов?

— Розумієте... Моїм батькам випало виховувати дитину, в якої ні ніжки, ні ручки не рухалися... Щойно перед вашим приходом розмовляв телефоном зі знайомим, який буквально шокував мене. У Бородянському районі на Київщині подружжя безпробудно пиячить, а їхня п’ятимісячна дитинка, яка виглядає на два тижні, має пролежні, боїться світла, її не годують... Добре, що знайшлися небайдужі люди, які телефонують, покладаючись на те, що можу допомогти. Я попрохав начальника районної міліції, аби під’їхав і рятував ситуацію. І, подумайте, ось таким батькам Бог послав дитя... Але ж вони мали здорову дитинку!

Я був здоровою дитиною до трьох років. А потім важка хвороба вразила мій опорно–руховий апарат. У сім’ї відчував два підходи у ставленні до мене. Жіноча половина — мама, бабуся — була сконцентрована на співчутті, намагалася зробити все, аби полегшити моє існування. Але в якийсь період побачив жорстку і концентровану волю батька. Довгий час батьки намагалися мене лікувати — на жаль, з того майже нічого не вийшло, отож перейшли до виховання. І саме такий підхід вивів мене у світ здорових людей. Домінанта жалю й співчуття змінилась розумінням, що потрібно з цієї дитини робити людину самодостатню, енергійну, незакомплексовану. Це зараз відповіді на всі питання ми знаходимо в інтернеті, зокрема й щодо методик з реабілітації дітей–інвалідів. У часи ж мого дитинства цього не було. І мої батьки — педагоги за фахом — інтуїтивно шукали власну лінію поведінки з такою дитиною. Мого братика, як і мене, спіткала та ж недуга, але він зміг відновитися після поліомієліту, а я ні. Проте батьки ніколи не підкреслювали різниці між ходячим синочком і тим, що не міг рухатися.

Колись від колеги–інваліда почув фразу: «Я калічка». Так ось, мої батьки виховували не калічку. Вони ростили не безпорадну, убогеньку людину, яку треба прибрати подалі, аби не мозолила очей суспільству, «спотворюючи» оптимістичний комфорт радянської системи. Зрештою, на візочку я виїхав на вулицю і виховувався там серед здорових однолітків містечка Сквира на Київщині. Вулиця Івана Франка мене інтегрувала в середовище діток, які бігали, гралися у хованку. Навіть раніше, коли в мене не було візка, батьки розстеляли рядно на вулиці, приходили хлопчики й дівчатка, і ми разом бавилися. Потім вони змайстрували під мене велосипед.

— І вас віддали у звичайну школу, так?

— Атож, і це в той час була дивовижа, що дитина з такими враженнями, як у мене, з’явилася в шкільному класі. Я мав здорову ліву руку, права слухалася погано. Щоправда, вчителі мене сприйняли нормально. Як на мене — сільська, провінційна школа здоровіша за духом, міцніше тримає загальнолюдські цінності. Переконався в цьому, коли у 8 класі ми переїхали у Дніпропетровськ — закрите на той час місто, потужний інду­стріальний центр. Я був відмінником, але нові однокласники насміхалися з моєї української мови. Коли сказав «прямий кут», весь клас дружно реготав. Дуже любив математику, але через цю мовну невідповідність з’їхав на трійки. Проте з англійської був на дві голови вищий за нових однокласників — завдяки базовим моментам, які мені дав учитель англійської у моїй Сквирській школі.

— Упередженість з боку однолітків відчували?

— Було і поблажливе, і зневажливе ставлення. А повагу з боку ровесників відчув, коли побачив, що можу проявити свій інтелект, свої можливості і досягнення в навчанні краще, ніж багато з тих, хто не має проблем із рухом. І ще зрозумів, що навчання може дати гарну основу для реалізації можливостей. Мій батько — фізик і математик — орієнтувався на фізичну культуру, фізичні вправи були для нього основою всього, він ніколи не курив, не пив. Знаю, йому важко було дивитись на немічне тіло й уражені м’язи своєї дитини. Але він інтуїтивно доводив мені, що кожен організм має компенсаторні можливості, причому безмежні. Я навчився плавати у ранньому віці і, маючи вражені ноги і руку, міг заплисти набагато далі й пірнути глибше, ніж будь–хто з моїх здорових однолітків. Ось так навчання і фізична культура та спорт дали мені можливість реабілітації і адаптації у світі здорових людей.

«Коли після народження сина мені поклали на груди цей згусточок щастя, я пережив незабутні відчуття...»

— Валерію Михайловичу, проблема безбар’єрності (чи, радше, бар’єрності) для людей з особливими фізичними потребами складніша у розрізі недосконалої інфраструктури чи ідентифікації себе в суспільстві, що не завжди толерантне до таких людей?

— Безумовно, головний бар’єр — свідомість людей. Архітектурна бар’єрність, неприлаштованість транспорту — похідні від неї. Недавно, на свій день народження, я пішов до церкви. Я не так часто туди навідуюсь, але відчуваю потребу відвідати храм, побути наодинці з Всевишнім. І хоч був одягнутий пристойно — у курточці, яку купив у Мілані під час Паралімпійських ігор, до мене підійшов священик і простягнув п’ять гривень. Оце та бар’єрність, про яку ви сказали. Він не поглянув у мої очі, не захотів відчути, яка людина перед ним. У нього ментально склалося уявлення — перед ним убогий на візку, і йому треба допомогти.

Усе–таки свідомість більшості людей у нас ще відстає від того, до чого давно прийшов цивілізований світ — забезпечити наші з вами рівні права. Ви ідете в магазин — і я також хочу сходити по покупки, ви мрієте вчитись у школі, вступити до інституту, отримати гарну роботу — і я так само цього прагну. Я на візку, але хочу, щоб на мене звернула увагу дівчина, якій я мрію сподобатись, і не обов’язково, щоб вона мала такі самі фізичні вади. Я хочу створити сім’ю, жити в цьому суспільстві з тими ж проблемами, які є у вас, але щоб вони не були пов’язані з моєю інвалідністю, правовим обмеженням. Бо головною перепоною є бар’єрність у правах, прояви дискримінації у ставленні людей — ти нижчий, убогіший, і бар’єр свідомості такий, що це НОРМАЛЬНО, що ти обмежений у правах.

Пригадую, як у радянські часи я приїхав у Санкт–Петербург (тоді Ленінград). Дуже хотів побачити Ісакіївський собор, його знамениті колонади. Мене зачепили слова екскурсовода: якщо ви підніметесь на колонаду цього собору, то зрозумієте і осягнете нові відчуття. Я сказав: «Піднімусь!». «Ти що, збожеволів? Ти ж до ранку туди не заберешся», — спробувала мене «отямити» дружина. Але я піднявся, здолавши на милицях понад 100 сходинок. Звісно, я був «мертвий» фізично, але отримав неповторне задоволення від того, що зробив це разом з іншими, здоровими, людьми і побачив те, що й вони. Те ж саме у Ріо–де–Жанейро, коли я піднявся до статуї Хреста — символу міста. І ось такі «планки» завжди мені допомагали. А основа цієї настирливості — там, у Сквирській школі, куди батько привіз мене, першокласника, на милицях, і сказав: учись, синку. Він кинув мене у людське море, і я поплив у ньому так, щоб не поступатися здоровим. Іншого шансу в житті не було.

— І закохувались ви, і вас кохали жінки здорові…

— (Посміхається). Можливо, спрацьовувала домінанта, яку заклав батько, але мені справді завжди подобались здорові дівчата, спортсменки. І перша дружина була кандидатом у майстри спорту, і друга — майстер спорту з плавання. Взагалі, я ніколи не був обділений коханням...

— Любов нас тримає на цьому світі.

— Так, це правда. Багато з того, що мені вдалося в житті, для мене зробили жінки — ті, яких я кохав і які кохали мене, які мене бачили не убогим, а нормальним чоловіком. І це один із визначних моментів.

— Перед початком інтерв’ю ви сказали, що Юля — ваше улюблене жіноче ім’я. Так звати вашу нинішню дружину. Чула про ваш «службовий роман», і те, як вам чудовим чином вдалося «заокруглити» кути в одвічному любовному трикутнику, зберегти добрі стосунки з першою дружиною.

— Я перед своїми жінками зобов’язаний на все життя. Перша дружина Ірина зробила для мене надзвичайні речі. Своїх перших реальних успіхів я досяг завдяки їй. Те ж саме можу сказати і про нинішню другу половинку. Якби не кохання — я не зміг би ефективно працювати. Що ж до «кутів»… Дуже непросто їх обійти, і не виглядає все так просто насправді, як кажуть. Завжди залишаються проблеми, характерні для будь–якого союзу, який розпався. Але треба залишатись людиною, чоловіком. І складова цих двох понять — порядність.

— Ви втретє стали батьком, коли вже опанували щасливу роль дідуся —маєте трьох онуків! Як змінилося життя після народження сина Михайлика?

— Це незапланована дитина. Я все думав — ось завершиться ще одна депутатська каденція, минуть вибори, настане стабілізація, потім, потім… Але трапилось так — Господь послав цю дитину, і моє життя набуло інших барв. Головне, що мені дали батьки — як домінанту будь–якої людини, — це відповідальність. Саме вона, на жаль, — найбільший дефіцит у нашому суспільстві. Так і перед дитинкою — відчуваю, що не маю права бути «людиною похилого віку» в свої роки. Я повинен бути молодим батьком! Так воно, власне, і є. Щоранку син проводжає мене до порога, цілує, потім мчить на кухню, визирає у вікно, коли я з візка пересідаю у машину, і махає мені рукою. Цей ритуал, який встановив сам Михась, повторюється щоранку. Наше спілкування — величезний подарунок для мене.

— Ви були присутні при його народженні?

— Звичайно! Коли з’яв­лялися на світ мої старші діти, чоловіків у пологовий будинок не пускали. Тому я стояв під балконом лікарні і чекав. Але, відчуваючи свою відповідальність, вивчив усе, що стосується вагітності — від раннього токсикозу до деталей, пов’язаних із патологічними станами. Мені було 22, а я знав практично все про пологи. На жаль, у житті часто стикався з безвідповідальністю лікарів, тому хотів повністю контролювати процес, пов’язаний із здоров’ям моєї дружини і дитини. Уявіть собі — я, перечитавши безліч літератури, домігся того, щоб моя дружина не відчувала болю під час пологів! Вивчив усі можливі моменти психологічного знеболювання, працював із нею і психологічно, і гіпнотично. Дружина була шокована, каже — все відбулося так, як ти казав...

А найменший син народжувався зовсім в інший час, мене вже впустили в палату. Але дружина має проблеми із зором, і потуги для майбутньої мами в такому разі небезпечні. Юлі робили кесарів розтин, однак я не ризикнув залишитися в палаті під час операції з однієї причини — втручався би в ситуацію. Боявся, що енергія моїх радикальних дій позначиться на такому відповідальному процесі. Тому лежав у сусідній кімнаті, роздягнений до пояса, і чекав, коли принесуть і покладуть на груди мого синочка. Цікаво, що під час наркозу (після того, як народила) Юля на секунду опритомніла і запитала: «Дитину віднесли Валерію?» — і відключилась. Це феномен якийсь... Я на «мобілку» знімав, як він повзає по мені, цей маленький згусточок щастя. Відчуття — незабутні. (Посміхається).

«Чемпіон не може бути інвалідом. Чемпіон у спорті — чемпіон у житті»

— Відтоді, пане Валерію, як ви очолюєте Паралімпійський комітет, українські спортсмени тішать нас своїми успіхами. З чим це пов’язано — гарна тренувальна база, людський потенціал?

— На мою думку, нам вдалося створити потужну команду однодумців. Ми дуже молодий рух — порівняно з олімпійським фізкультурно–спортивним рухом, де накопичилися давні традиції. Наша команда створювалася з проблемами, досі нам заважають, але ми якісно робимо свою справу. У чому ефект фізичної культури і спорту для інвалідів? Можна все життя чекати і добиватися від держави допомоги — фінансової, матеріальної, правової. А можна, усвідомивши свої можливості, зробити так, аби державна допомога стала додатком. Розумієте, чемпіон не може бути інвалідом. Чемпіон у спорті — чемпіон у житті. Це ментально формує усвідомлення своїх можливостей і стає реальним шляхом до повноцінного життя.

— Сьогодні абсолютна більшість країн–учасниць Паралімпійського руху визнали, що українська система фізичної культури і спорту — одна з найкращих у світі. Навіть запропонували створити спеціальний комітет, аби вивчити феномен цього успіху...

— Справді, адже наша збірна стала четвертою командою в Пекіні! Попереду тільки Китай, США і Велика Британія. А якщо говорити про глухих спортсменів, то на Дефлімпійських іграх ми — перші у світі!

Я переконаний: наше суспільство по–іншому подивилось на цих громадян після того, як вони підняли український прапор на олімпійську вершину. І п’ять гривень такій людині вже ніхто не подасть. Після Паралімпійських ігор у Пекіні до нас звертається багато здорових людей. Кажуть: завдяки вам ми вперше зрозуміли — не треба скиглити, опускати руки. Навіть під час кризи, коли іноді стає страшно за майбутнє своїх дітей. Але подивіться: ви ходите, бачите, чуєте, а хтось у цих умовах, не маючи ніг, очей чи слуху, виживає, живе, перемагає — для себе і для країни. Це стає філософією не тільки для людей з інвалідністю, а для будь–якого члена суспільства. Я колись казав, що інвалідність — як хемінгуеєвський дзвін, і сьогодні цей подзвін не по тобі, а завтра?.. Тому треба бути свідомим у ставленні до таких людей.

— Я ходжу в один басейн з Оленою Акопян. І, знаєте, коли вона заходить у залу на своєму візку, а потім пірнає у воду, чоловіки на сусідніх доріжках мимоволі підтягуються. І ти розумієш: традиція «скиглійства» тих, хто має здорові руки–ноги і забезпечений життєвий тил, просто сміховинна.

— Оленка — молодець! Це моя перша «зірочка». Ви звернули увагу, які в неї біцепси? Вона ж просто красуня! Як і її колега Світлана Трифонова, яка одружена зі спортсменом–гонщиком, здоровим, до речі, чоловіком. Коли подивишся, як вона складає візка, сідає в автомобіль, забирає з дитсадка двох маленьких діток, їде в магазин... Це нормальний варіант самодостатньої жінки, яка пройшла потужну школу фізичної культури і спорту. Світлана — багаторазова призерка з гонок на візках, лижних гонок та біатлону. І коли звичайна жінка каже: «Як мені важко», хай погляне на Світлану. А Олена Юрковська — жінка без ніг, яку визнали не тільки найкращою спортсменкою ІХ зимових Паралімпійських ігор 2006 року, а й найкращою спортсменкою року в номінації олімпійських і паралімпійських спортсменів, вручивши кубок «Спортивна зірка світу» за досягнення людського духу! До речі, такі приклади — дуже важливі для багатьох людей, для матусь, які мають діток з інвалідністю. Таким чином ми долаємо головний бар’єр — ментальний. У Європі такої перепони немає. Мій знайомий повернувся з Голландії здивований: там, каже, так багато інвалідів, значно більше, ніж у нас. Ні, їх не більше, просто у цивілізованій Європі це нормально, що інвалід почувається і на вулиці, і в транспорті самодостатньою людиною.

Наші паралімпійці зробили колосальний вплив на свідомість людей. Я був здивований, коли одна бабця на базарі підійшла до мене: «Синку, я до пів першої ночі не лягала спати, поки не закінчилася трансляція з Паралімпіади». Вважаю, наше суспільство пішло значно вперед у багатьох сприйняттях — соціальному, спортивному розумінні — порівняно з більшістю країн пострадянського простору. Росіяни, білоруси помічають це, приїжджаючи до нас.

«Я був першим радянським інвалідом, якого випустили за кордон»

— Ви багато подорожуєте, пане Валерію. Мандрівки — ваше хобі?

— Це моє головне захоплення в житті. Я був першим радянським інвалідом, який вирвався за кордон. Тоді в анкеті на туристичний виїзд з країни була обов’язкова графа про здоров’я. Про інвалідність взагалі не йшлося. А я домігся — на рівні ЦК компартії України, ЦК КПРС — дозволу на виїзд за межі Радянського Союзу на автомобілі. Був маршрут, затверджений КДБ, — Польща, Німеччина. Нас випустили за кордон із дружиною і сином, а доньку залишили вдома, як «заставу». Чиновники просто здалися під моїм тиском. Я працював у обчислювальному центрі математиком–програмістом, і за кермом власного автомобіля проїхав із сім’єю всю Прибалтику, Золоте кільце Росії. У Петербурзі тиждень були — грошей на готель не мали, то жили в машині. Також своєю 21–ю «Волгою» проїхав усе Каспійське узбережжя, військову Грузинську дорогу. На одному з перевалів упав, але їхав зі зламаними ребрами, нікому не зізнався про біль. Отож перш ніж пробивати дорогу за кордон, мав пристойне «резюме» туриста. Коли вже займався паралімпійським спортом, побував у багатьох країнах.

— Що вас найбільше вражає під час мандрівок?

— Головне відкриття — національні традиції, архітектура, люди. Побачив багато країн Європи, Африки, Північної і Південної Америки. В Австралії гостював у доньки. Що мені, крім вражень, давали ці поїздки? Колосальне відчуття перемоги: я — людина, обмежена в русі, рухався по всьому світу, знайомився з ним упритул — цього не можна прочитати у книжках, осягнути через фотографії.

— Ваша колега з Національної Асамблеї інвалідів якось зізналася: якщо настрій зов­сім кепський, відчуваєш, як насувається жахлива депресія, варто зайти в кабінет до шефа, щоб зарядитися оптимізмом. Ви надихаєте людей, Валерію Михайловичу!

— Насправді, дуже важливо усвідомлювати поруч надійне плече. Сьогодні в нашому суспільстві, роздертому суперечностями — політичними, соціальними, кризовими — корпоративність (позитивна, загальнолюдська) надзвичайно важлива. І в мене були випадки, коли Наталя Скрипка, про яку ви згадали, заставала мене розбитим після сесійних засідань, де підлість і бруд випливають на поверхню. Сиджу, морально пригнічений, а вона каже: Валерію Михайловичу, ми все одно свого досягнемо, ми ж робимо з вами унікальну справу. Ми не можемо не перемогти!

 

ДОСЬЄ «УМ»

Сушкевич Валерій Михайлович

Народний депутат України III—VI скликань (із 2005 р. — у фракції БЮТ).

Голова Комітету ВР у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. Президент Національного Паралімпійського комітету.

За освітою математик–програміст. Працював слюсарем, інженером.

Автор Закону України «Про гуманітарну допомогу», багатьох законопроектів і постанов на підтримку інвалідів.

Одружений. Сини Олександр і Михайло, донька Наталя.

 

До речі

Як щойно стало відомо, з нагоди Міжнародного Паралімпійського дня, який вшановує міжнародна спортивна спільнота 11 липня раз на два роки, рішенням спеціальної комісії Міжнародного Паралімпійського комітету президента Національного комітету спорту інвалідів України, голову Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерія Сушкевича нагороджено найвищою відзнакою Міжнародного паралімпійського комітету — Паралімпійським орденом. Таким чином, МПК відзначив стрімкий злет України в міжнародному паралімпійському русі та потужний розвиток фізичної культури і спорту серед інвалідів України.

 

Автор: Юлія КОСИНСЬКА, Україна молода   



 

 
< Попередня   Наступна >