ссылка на стр. Паралімпійський рух в Україні   ссылка на стр. Дефлимпийский спорт
Головне меню
Головна
Паралімпіада2018
Новини
Відеоновини
Події
Статті
Пошук
Посилання
Контакти
Відеогалерея
Фотогалерея
Спорт інвалідів України
Паралімпійський
Дефлімпійський
Факти з історії спорту
Наші спортивні об'єкти
Національний центр
Західний центр
Тендери
Законодавство
Законодавчі акти
Пошук
Календар новин
Липень ( 2018 ) :
ПнВтСрЧтПтСбВс
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
<< Поперед. Наступ.>>
До нас завітали

free counters

Live Traffic Feed
Лакмусовий папірець для влади Надіслати електронною поштою
Написав Прес-служба НКСІУ   
20.11.2009

                            3_320x200.jpg            

ШОСТЕ СКЛИКАННЯ

Лакмусовий папірець для влади

Інтерв’ю з головою Комітету ВР у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерієм Сушкевичем

Розмову веде Олена ГУТЯНСЬКА

Валерію Михайловичу, ви народний депутат із дванадцятирічним стажем, працюєте в комітеті, що опікується соціальними питаннями, зокрема вирішенням проблем пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. І жодного разу не змінили напряму своєї роботи, хоча, поза сумнівом, могли би бути корисним і в інших парламентських комітетах. Чому?

 

– Взагалі з проблемами інвалідів я працюю майже 30 років. І в парламенті також не зраджую цю тему і взагалі соціальну проблематику. Якщо повернутися, так би мовити, до джерел, то маю вам сказати, що свій перший законопроект я написав, коли ще не був і не мав наміру бути парламентарієм.

 

Як кажуть, «за покликом серця?»

 

– Ні. Радше на підставі мого розуміння проблеми і мого бажання змінити світ, що не сприймав, не бачив людини з інвалідністю, дистанціювався від неї. Хвиля демократичних сподівань, намагань і водночас ілюзій, що виникли під час остаточної агонії Радянського Союзу, коли розпочалося відродження національної свідомості, ідентифікації України як незалежної держави, була надзвичайно потужною. Саме тоді українці почали усвідомлювати: ми можемо бути демократичною державою, ми можемо її створити чудовою, цивілізованою, правовою, соціально орієнтованою, без дискримінації та обмеження прав людини. Ці сподівання та ілюзії з величезною силою вирували в суспільстві, всіх захопила романтика розбудови незалежної Української держави. Така атмосфера підживлювала й мене – людину, яка пройшла важкий шлях усвідомлення, що, навіть маючи важку ситуацію, пов’язану з інвалідністю, може щось зробити сама в цьому світі – й відкривала переді мною можливості досягти всього того, про що я раніше лише мріяв і думав. Адже доводилося боротися за те, щоб мене визнали взагалі особистістю і навіть просто людиною, яка на щось здатна в радянському суспільстві. І коли стало зрозуміло, що мені вже не треба буде боротись, а ця держава може стати такою, що забезпечить рівні права мої і всіх тих, хто корпоративно пов’язаний зі мною, тобто інвалідів, я був у захваті. Ця романтика змін, романтика трансформації суспільства, держави, свідомості людей, свідомості влади захопила мене повністю.

І ви сіли писати закон?

 

– Саме так: і я сів писати закон.

 

А де ви тоді працювали?

 

– Я був просто старшим інженером обчислювального центру, математиком-програмістом. Працював на виробництві, працював із захопленням і радістю. Скажу вам по секрету: це було незаконно, адже інваліди першої групи не мали права перебувати на такій роботі. І отак, незаконно працюючи, я доводив собі і людям (для мене це було принципово), що здатен бути на радянському ринку праці самодостатньою людиною, фахівцем.

 

Але щоб писати закон, замало бажання – потрібно мати фахові юридичні знання…

 

– Той вир трансформації досяг і мене – у політичному сенсі, адже саме тоді, у 1990 році, відбулися найвільніші, найдемократичніші вибори і практично кожна людина могла себе номінувати в систему місцевих органів влади, у Верховну Раду. Колективи висували таких людей…

 

Це були втрачені на сьогодні переваги «мажоритарки»?

 

– Річ не лише у виборчій системі. Було й інше: за депутатським корпусом і кандидатами в депутати ще не стояли шалені кошти; питома вага репутації, самодостатності, ідей і пропозицій, чеснот людини була пріоритетною. Я вирішив балотуватися. Але дніпропетровська міська організація інвалідів, якою я тоді керував на громадських засадах (будучи водночас одним із лідерів Всеукраїнської організації інвалідів), запропонувала висунути мене кандидатом у депутати Верховної Ради. Від цього я відмовився.

 

З яких причин?

 

 – Я вважав себе недостойним бути депутатом вищого законодавчого органу моєї держави, був переконаний, що мого досвіду, моїх знань для цього ще недостатньо. І тому, подякувавши за довіру, сказав: «Шановні, я мушу ще пройти крізь сито й реалізуватися на місцевому рівні». Була можливість балотуватися до міської чи обласної ради. Після тривалих роздумів про те, чи не краще спочатку піти до районної, аби набратися досвіду з перших владних сходинок, я все-таки наважився обиратися до обласної ради.

 

Під час виборчої кампанії зі мною працювала невеличка команда активістів, моїх соратників по роботі, по громадській діяльності. Від руки писали агітаційні листівки і, не маючи ксерокса, розмножували їх також уручну.

 

Хто були ваші суперники?

 

– Знані на Дніпропетровщині люди – віце-мер міста, головний редактор обласної газети і директор потужного заводу. У другий тур вийшли ми із заступником дніпропетровського мера – і я переміг. А здобувши цю перемогу, зрозумів: тепер я готовий боротися за свої ідеї, що стосуються соціально незахищених і тих, права яких порушувалися впродовж багатьох десятиліть, і зможу обстоювати їхні інтереси. Одразу ввійшов до складу профільної комісії облради і, як і раніше, працював в обчислювальному центрі.

 

Мої численні ідеї і пропозиції, якими, прориваючись в усі можливі  інституції, я почав «діставати» тих, від кого залежало вирішення питань соціального захисту, привернули увагу керівництва облвиконкому – мені запропонували посаду головного спеціаліста із соціальних питань.

 

Я пройшов школу чиновництва, бюрократії. Сьогодні поняття бюрократії неодмінно пов’язують з негативним підтекстом, але це спрощений підхід. Насправді це дуже професійна сфера, що передбачає чіткість процедур опрацювання державних документів. Тож саме служба в облвиконкомі чиновником середньої ланки, який опікується поточними справами щодо соціального захисту людей, була для мене величезною фаховою школою, і я вдячний цій школі «соціальників» Дніпропетровського облвиконкому.

 

Саме в цей час, читаючи нові закони, закони незалежної України, я зрозумів, що мені бракує можливості самому впливати на формування нового українського законодавства, у бурхливому процесі народження якого вистачало всього: помилок та успіхів, фаховості поряд із безграмотністю й популізмом, а головне – жагучого прагнення швидко й позитивно трансформувати пострадянську країну. Отоді зі своїми колегами з громадських організацій інвалідів я й почав писати новий закон.

 

З текстом того законопроекту я, депутат Дніпропетровської облради, придибав (ще на милицях, а не як сьогодні – на візку) до парламенту в супроводі ще одного, сліпого, інваліда, також представника громадської організації, і ми передали цей документ, що базувався не лише на моїх розробках, а й на баченні моїх колег, до комітету Верховної Ради.

 

– Писати законопроект вам допомагали юристи?

 

– Ні, ми виходили, так би мовити, зсередини, від глибокого особистого знання проблеми незахищеності інвалідів, їх дискримінації, обмеження в правах і всього того, що наболіло за десятки років, упродовж яких держава своєю недолугою політикою фактично тримала цих людей в ізоляції від решти суспільства.

 

Чи було вам відомо тоді, як вирішуються питання інвалідів по той бік «залізної завіси», що, на щастя, впала?

 

– Дуже мало, хоча дещо бачити довелося. Але західний досвід особисто мені став у пригоді. За програмою Агентства міжнародного розвитку США мене, як одного з молодих лідерів громадських організацій, направили на місячне навчання в один з американських університетів. Там я пройшов курс спеціальної підготовки з проблем розвитку суспільства, демократії, інституцій, пов’язаних з розвитком людини, можливостями громадських організацій, формуванням громадянського суспільства… Це, поза сумнівом, дало мені певні базові знання, які я й використав у доопрацюванні законопроекту Сушкевича – не парламентарія, а депутата обласної ради.

 

І що було з тим законопроектом далі?

 

– Цей закон сьогодні є. Він працює. Але свого часу чиновники ВР, уряду, інших владних інституцій «почистили» його так, що в ньому залишилося не більш ніж 50% від того, що ми закладали в цей документ. З одного боку, на нашому тодішньому продукті справді не надто позитивно позначилися романтика і дилетантизм, а з другого – всі чиновники ментально були родом з радянського світу й категорично не бажали сприймати нових підходів. Діяв сумнозвісний принцип: «Цього не може бути, тому що не може бути ніколи». Це означало: інвалідові – пенсію, і хай цим задовольняється. І закон, у якому на сьогодні втілено всі наші конструктивні ідеї, тоді було ухвалено в гіршому, обмеженішому, консервативнішому варіанті. За цей закон довелося звитяжно боротися, і зрештою практично всі ідеї, що залишились у ньому, наші – його ініціаторів з громадського руху інвалідів.

 

Я правильно розумію, що, ставши народним депутатом, ви продовжили цю боротьбу?

 

– Особисто я з величезним задоволенням і навіть певною ностальгією згадую ті зміни, які вдалося провести потім. Це було зроблено вже на більш професійному рівні, на підставі досвіду роботи в державних органах, з розумінням того, що не кожну проблему, вирішення якої в середовищі інвалідів бачать очевидним і надзвичайно простим, можна швидко й остаточно розв’язати.

 

Величезну частину роботи, пов’язаної із соціальною проблематикою, захистом і реабілітацією інвалідів, ви проводите поза стінами парламенту. Я не кажу про вашу діяльність як президента Національного паралімпійського комітету України – це тема окремої розмови…

 

–  Як парламентарій не менш ніж 70% своєї роботи я здійснюю в органах виконавчої влади. Це невід’ємна і дуже важлива частина моєї депутатської діяльності.

 

Що це означає – народний депутат в органах виконавчої влади?

 

Особливість законодавства Української держави, як поки що не надто цивілізованої країни світу, полягає в тому, що абсолютно звичайною річчю є, коли закон ухвалений, підписаний, але не виконується. І за це нікого не карають. Тож я працюю з виконавчою владою, домагаючись, щоб закони, до написання та реалізації яких маю стосунок як народний депутат, виконувалися.

 

Нерідко ми стикаємося з фікцією виконання законодавства: закон начебто виконується, але практично його норми не реалізуються так, як це мало би бути. Такі речі треба тримати під контролем.

 

І нарешті, дуже важливим є питання фінансування виконання законодавства, а це означає, що величезні державні кошти треба оптимізувати. Адже я розумію, що сьогодні не можна тупо домагатися виконання, а отже й фінансування всіх чинних законів. На жаль, дається взнаки популізм, який у минулі законодавчі часи був домінантою у формуванні національного законодавства України, коли не враховувалися реалії економіки, соціальної сфери і т. ін. І для мене у моїй законодавчій діяльності надзвичайно важливим є питання визначення пріоритетів у чинному законодавстві, яке значною мірою не діє, пріоритетів фінансування  першого кроку функціонування недіючого закону, без якого неможливі подальші.

 

– І ви мусите подумати, як це має бути враховано в бюджеті, а потім, коли відповідні кошти буде виділено, контролювати, чи правильно вони використовуються на місцях? Такий ланцюжок?

 

Саме такий. І я цим займаюся практично. З міністрами, із заступниками міністрів, працівниками Секретаріату Кабміну, Секретаріату Президента, на місцях…

 

– Як сприймають оце ваше «депутатське втручання» на місцях?

 

По-різному. Є губернатори, які розуміють і готові до співпраці. Я вдячний багатьом із них, представникам різних політичних сил, що за будь-яким моїм сигналом відчиняють переді мною двері, кличуть представників своїх інституцій і ми всі разом шукаємо варіанти вирішення проблеми, яка привела мене в цей регіон. Починаючи від законодавчого її визначення і закінчуючи регіональними аспектами реалізації національного законодавства. Більше того, допомога деяких губернаторів є значною запорукою того, що наше чинне, але недіюче законодавство почне діяти, бо вони локально, у себе, беруться за його виконання. На жаль, є й інші, які, фігурально кажучи, дверей не відчиняють. Є маска, індиферентність, стереотип протокольної поведінки, за якою – порожнеча, байдужість до соціальних потреб і намагань їх задовольнити.

 

– А яких більше?

 

Це може видатися дещо дивним з огляду на політизацію і певну екстремальність ситуації в країні, але останніми роками дедалі більше губернаторів ставляться до моїх зусиль адекватно. І мені приємно, що багато керівників обласних адміністрацій і представників центральної влади сприймають мене не як політика, що належить до певної сили, а як людину, що є носієм проблеми, яка потребує вирішення. Не все в мене, звісно, виходить, але за те, що часто зустрічаю таке сприйняття, завдяки якому не лише хочу і можу, а й вирішую, я вдячний долі і багатьом людям.

 

– Чи співпрацюєте ви на вищому щаблі – з урядом?

 

Від багатьох прем’єрів я домігся того, що можу брати участь у формуванні рішень уряду з тих питань, якими опікуюся. Адже є нормативні акти, що народжуються не в парламенті, а формуються Кабміном. І для мене дуже важливо, що Юлія Тимошенко може сказати: «Я не прийму цього проекту постанови, доки Сушкевич не подивиться на нього і не висловить свою думку». Зовсім недавно, коли я був на XXI Дефлімпійських іграх у Тайбеї, виникла непроста ситуація. На засідання уряду винесли постанову, що стосувалася інвалідів. Мені зателефонували колеги: «Валерію Михайловичу, якщо таку постанову приймуть, це створить надзвичайні проблеми для вирішення певних питань стосовно інвалідів!» На щастя, до того не дійшло: попри те, що я не встиг зв’язатися з Юлією Володимирівною, вона сама наказала чекати мого повернення.

 

Ви подивилися проект постанови?

 

– Так.

 

І що?

 

– Її не прийнято.

 

А як ставилися й ставляться до такої вашої активності українські президенти?

 

– І Леонід Кучма, і Віктор Ющенко дали мені змогу брати участь у підготовці практично всіх президентських указів стосовно інвалідів. Таких указів я можу нарахувати до десяти.

 

Пригадую, як один із політиків, що колись був зі мною в одній політичній силі, у своєму інтерв’ю сказав: «Сушкевич дуже часто з тими, хто при владі». І він певною мірою мав рацію. Але я спілкуюся з владою не як політик. Моя мотивація бути з тими, хто при владі, полягає тільки в одному: це – ті, хто реально може вирішити і вирішує соціальні проблеми людей.

 

Політичну силу та її лідера – нинішнього прем’єра я обирав за тим самим критерієм. І шкода, що їй закидають популізм. Я маю контраргументи. Якщо чотири роки в парламенті мого, вже ухваленого, закону щодо дітей – інвалідів з дитинства (я також належу до цієї категорії) уряд не хотів фінансувати, а Тимошенко його дуже суттєво профінансувала, це для мене вирішило все. Згодом ще один закон, потім – ще…  І те, що чинний прем’єр зробила для інвалідів, є для мене потужною мотивацією бути поруч з нею у її важкій сьогоднішній роботі.

 

Отже, я завжди був з тими суб’єктами влади, які чули мене.

 

І Леонід Данилович вас також чув?

 

– Ви знаєте, я дуже довго взагалі не сприймав Кучму як людину, що має стосунок до якоїсь соціальної сфери. Але під час однієї зустрічі з ним мені вдалося показати йому своє бачення вирішення проблем інвалідів. І він мене почув, зрозумів і на моє прохання, а подеколи й вимогу, зробив у цій сфері значні кроки.

 

А нинішній президент?

 

– І Віктор Ющенко – так само. І в політичному сенсі, і в сприйнятті людей від влади я звертаю увагу на дуже важливу ознаку, яка для мене є своєрідним лакмусовим папірцем: чи бачить ця людина біду громадян України і як вона реагує на неї в тому разі, коли може вирішити болючі питання і допомогти: індиферентно, байдуже чи з розумінням і готовністю діяти?

 

Так, коли влада глуха, людям тяжко…

 

– Саме про це на зустрічі з дефлімпійцями – інвалідами з вадами слуху сказала Юля: «Чи ви глухі, чи влада глуха?» І справді, хто глухий, хто з інвалідністю? Громадяни чи наша влада, скалічена, недолуга, ментально неповноцінна і з величезними вадами моралі? Дуже важливо, щоб і суспільство не було глухим, щоб не лише можновладці, а й пересічні люди розуміли: біда може статися з кожним, і той, хто сьогодні тішиться своїм здоров’ям і великими статками, або хтось із його рідних і близьких, завтра може втратити все, потрапивши в біду інвалідності, і поповнити собою категорію людей, які потребують належної уваги з боку суспільства, а без неї інколи просто не можуть вижити. На жаль, це усвідомлення дається не кожному.

 

Мої батьки, обоє сільські вчителі, були ідеалістами і виховали в мене дещо ідеалістичне сприйняття довколишнього світу і суспільства зокрема. Ті біди й проблеми, та жорстокість, через яку мені довелося пройти, виборюючи можливості бути в цьому світі разом і поруч зі здоровими людьми, не призвели до зневіри в людській доброті. І знаєте, ви подумаєте, що я фантазую, але присягаюся: я спостерігав, як чиновники чи то високого, чи нижчого рангу, що дуже багато допомагали мені у вирішенні проблем інвалідів, згодом ставали успішними у власних справах. Повірте, статистика велика і дуже переконлива. Отже, Бог справді все бачить. Я вірю в те, що  людині, яка щиро й віддано допомагає іншим, і не лише їй, а й також її нащадкам, він збереже здоров’я. І саме з цією вірою завжди звертаюся до тих, кого прошу про надання допомоги інвалідам.   

 

– А трапляється зворотний варіант – покарання людини за моральну глухоту?

 

Трапляється, але я цього намагаюся не фіксувати, бо людська біда викликає в мене однаковий біль – навіть якщо це стосується того, хто цю біду «чесно заслужив».

 

Я хотіла б, аби ми від розмови про ваш ідеалізм логічно повернулися до ваших тверджень про ілюзії першого періоду розбудови незалежної України. Це ви тепер, з висоти набутого досвіду й свого становища в суспільстві, кваліфікуєте їх як ілюзії. Справді, були такі сподівання, проте, як висловлюється екс-президент, з яким вам не довелося вирішувати соціальних питань, «маємо те, що маємо»…

 

Я був і залишаюсь оптимістом і не вважаю, що ми як держава, як суспільство і навіть як влада не досягли певних результатів у тому, що стосується нашого українського суспільства і долі наших людей. Вони є і доволі суттєві. У соціальній, економічній, культурній сферах, становленні демократії, інституцій влади… Безумовно, багато чого не вдалося, багато є провалів, багато такого, чого сьогодні, з погляду моралі, демократії, сприйняття в загальнолюдському сенсі, не повинно бути. Є чимало чинників – і об’єктивних, і суб’єктивних. До перших я відніс би те, що ми виросли з радянського суспільства. І наша пострадянська влада фактично була радянською, і люди, які стали очільниками незалежної України, були «звідти» і залежали від звичних для них стереотипів управління і поведінки взагалі. Але в тому, що стосується антирадянського сприйняття, я не ортодокс і не можу заперечувати, що й у період існування СРСР у суспільстві було чимало ідеалів, які сьогодні, на жаль, втрачені.

 

– З водою виплеснули дитину?

 

Абсолютно точно. І, повертаючись до ілюзій та помилок, можу вам сказати, що все-таки, на мою думку, суб’єкти, які багато років працювали у владних інституціях, не змогли належним чином, правильно, визначити стратегічні пріоритети. А з другого боку, не забуваймо: те, на що Європа та інші цивілізовані держави світу витратили сотні років (я маю на увазі розбудову інститутів демократії і демократії як такої), ми захотіли «проскочити» за якихось півтора десятка літ. Чи це можливо в принципі? Практика показує, що ні. Ми ще перебуваємо в дуже складному і, з усього видно, тривалому й достатньо болючому процесі становлення влади і демократії. І при всьому тому, що маємо серйозні проблеми розвитку держави, я пишаюся тим, що Україна – одна з найдемократичніших країн пострадянського простору.

 

– Через це нам навіть заздрять російські демократи, і це мене дуже тішить. 

 

На жаль, ментальні прояви імперських атавізмів радянської доби притаманні не лише нинішньому керівництву Росії, а й пересічним російським громадянам, яких останнім часом узагалі закликають побачити в Україні ворога. Я відчув це, зокрема, на Паралімпійських іграх. Я чув, як російський спортсмен розмовляє з українським, як він поводиться. Але ж водночас росіяни, які відчувають авторитарний зашморг, справді приємно здивовані проявами демократії в Україні, де немає тем та осіб, закритих для критики. Хіба можна це уявити за недемократичного режиму?

 

– Тобто у нас на всіх, навіть найвищих рівнях, багато сваряться, але це, на вашу думку, все ж таки є проявом демократії?

 

Так, і я переконаний, що потенційно це спрацює в майбутньому. Питання в тому, що є нагальна потреба подолати прояви корупції, недоліки недієздатної влади, нецивілізовані форми боротьби за владу і все негативне, що пов’язане з процедурами формування владних інститутів.

 

– Шановний Валерію Михайловичу, насамкінець, користуючись нагодою, вітаю вас з отриманням високої нагороди – Паралімпійського ордена, який є найвищою відзнакою Міжнародного паралімпійського комітету і яким щороку нагороджують кращих із кращих за особливі досягнення в розвиткові паралімпізму у світі. Успіхів вам в усіх ваших починаннях!

 Журнал «Народний депутат», 2009, №10-11

 

 
< Попередня   Наступна >