ссылка на стр. Паралімпійський рух в Україні   ссылка на стр. Дефлимпийский спорт
Головне меню
Головна
Паралімпіада2018
Новини
Відеоновини
Події
Статті
Пошук
Посилання
Контакти
Відеогалерея
Фотогалерея
Спорт інвалідів України
Паралімпійський
Дефлімпійський
Факти з історії спорту
Наші спортивні об'єкти
Національний центр
Західний центр
Тендери
Законодавство
Законодавчі акти
Пошук
Календар новин
Жовтень ( 2018 ) :
ПнВтСрЧтПтСбВс
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
<< Поперед. Наступ.>>
До нас завітали

free counters

Live Traffic Feed
РЯТУЙМО РАЗОМ!
Благодійний проект
Календар спортподій
. $database-
Спортивні рекорди

 

Спонсори
 

    


  

  

    

  

  

  

Медiа-партнери

ІНТЕРНЕТ-ВИДАННЯ ОБОЗРЕВАТЕЛЬ


bigmir.net


isport


convergo


Луверс


Партнери

lifecell

Життя без бар’єрів, або Відновлення прав людей з інвалідністю Надіслати електронною поштою
Написав Прес-служба НКСІУ   
23.10.2010

4_320x200.jpgУ цивілізованих країнах Європи і світу люди з фізичними вадами урівняні в правах зі здоровими громадянами і не відчувають проблем із навчанням, працевлаштуванням або пересуванням. На жаль, в Україні поки що немає таких можливостей.

 

Оскільки в урядових кабінетах панує помилкова думка, що головне — підвищити на кілька гривень соціальну допомогу або пенсію інвалідам, ізольованим у своїй квартирі в багатоповерховому будинку без ліфта і пандуса від суспільства, а не надати їм можливість соціалізуватися, реалізуючи свої права на одному рівні з іншими громадянами. Всупереч такому баченню у нас є сильні духом люди з інвалідністю, яким вдається не тільки жити нормальним життям, а й досягати у професійному плані кар’єрних висот.

Будівельна дискримінація

 

Валерій Сушкевич серед параолімпійців
 
Валерій Сушкевич серед паралімпійців

 

На законодавчому рівні в Україні інваліди мають рівні права з усіма громадянами. У тому, що це не так, їм доводиться переконуватися щоразу, коли треба спуститися вінвалідному візку з будинку, де немає ліфта і пандуса на сходовому майданчику, потім потрапити без сторонньої допомоги в метро або справити природні потреби в громадському туалеті, не придатному для людей із фізичними вадами. «А все тому, що навіть у столиці не виконуються адаптовані під українське законодавство Державні будівельні норми, особливо в плані нормального доступу людей з інвалідністю до об’єктів соціального, житлового та транспортного призначення, — пояснює народний депутат, голова комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, президент Національного паралімпійського комітету України Валерій Сушкевич. — Яскраве тому підтвердження — європейського плану хмарочос, побудований у центрі Києва за останнім словом науки і техніки, де розміщується штаб-квартира представництва УЄФА. Але навіть там немає нормального пандуса, по якому змогла б пересуватися людина на інвалідному візку, не передбачено для людей із фізичними вадами туалету і скрізь, як на зло, завузькі двері. Іншими словами, в Україні продовжують будувати врозріз зі встановленими нормами, що призводить до дискримінації величезної верстви населення».

 

Прийнято вважати, що в кожній державі кількість інвалідів становить 10% від загальної кількості її жителів. Таким чином, за межею нормального пересування перебуває близько чотирьох мільйонів українських громадян. Хоча, відповідно до офіційної статистики, в Україні тільки 2 млн. 631 інвалід. Але ці дані дещо занижені, оскільки існують проблеми з обліком людей із фізичними вадами, пов’язані з проведенням медико-соціальних експертиз, які тільки нещодавно, багато в чому завдяки зусиллям Валерія Сушкевича, вдалося оновити. Проте навіть офіційна статистика показує, що кількість людей з інвалідністю регулярно зростає, тоді як загальна кількість громадян України зменшується.

 

Так, за даними Пенсійного фонду, Міністерства праці і соцполітики України, на 1 тис. населення з 2001-го по 2009 рік припадало 53 особи з інвалідністю. За ці вісім років кількість населення регулярно скорочувалася. При цьому торік відзначено збільшення кількості інвалідів до 58 осіб на 1 тис. жителів України. Причина — в погіршенні рівня життя, умов праці, медичного обслуговування, підвищенні травматизму на підприємствах, а також поширенні серед молоді згубних звичок, які шкодять здоров’ю. У цьому зв’язку існує думка, що держава витрачає колосальні кошти на утримання людей із фізичними вадами. Отже, їй буде вигідніше побачити, почути і забезпечити рівними правами всіх цих людей. Адже 2—4 млн. громадян із фізичними вадами становлять потужний трудовий та інтелектуальний ресурс.

 

Інтернатська ізоляція

«У цьому зв’язку я, як народний депутат, став автором Закону «Про реабілітацію інвалідів», що передбачає проходження шляху безпорадного інваліда, котрий живе в ізольованому просторі, до усвідомлення себе як самодостатньої особистості з подальшою адаптацією в суспільстві та відновленням у правах, — пояснює пан Сушкевич. — Питання тільки в тому, як його виконати. Адже на це необхідні певні фінансові витрати. Хоча в тій-таки Західній Європі рівність прав інвалідів — це нормальне явище. Будучи одним з експертів Комітету Ради Європи з питань участі людей з інвалідністю в політичному та громадському житті, мені доводиться двічі на рік бувати в Страсбурзі, куди я приїжджаю як нормальна людина разом з іншими депутатами і без проблем можу потрапити в будь-яку будівлю, державну установу, готель чи ресторан. Більше того, я бачу незрячих чиновників, держслужбовців на милицях, в інвалідних візках, які працюють у тій-таки будівлі Ради Європи і не відчувають ніяких труднощів із пересуванням чи спілкуванням. Ці люди не сидять «на шиї» в держбюджету, а працюють, приносячи йому дохід.

 

Я і сам, як інвалід першої групи, пересуваючись на візку, почав працювати з 22 років слюсарем для того, щоб заробити собі пенсію. І тепер мій виробничий стаж налічує понад 30 років. Але мій приклад у нас швидше виняток, ніж норма, і в більшості випадків — через високий рівень дискримінації людей з інвалідністю. Адже в Україні досі керуються старими радянськими стереотипами, коли матерям рекомендують відмовитися від дитини-інваліда, розподіливши її в інтернат на піклування держави, що виділяє колосальні суми на утримання малюка, його медичне обслуговування, навчання тощо. Ось вам яскравий приклад хибного розуміння ізоляції дитини з інвалідністю від суспільства в інтернатній резервації, далеко від інших. І ми це продовжуємо стимулювати на державному рівні замість надати матері такої дитини можливість відновити її в правах, допомогти їй інтегруватися в суспільство здорових дітей на рівні дитсадка і школи. Хоч як дивно, навіть у такій складній фінансовій ситуації, коли дедалі меншає працездатного населення, наша держава продовжує формувати таким-от диким інтернатським способом високий відсоток недієздатних людей, які потім їй «сядуть на шию».

 

Ще однією невирішеною проблемою в Україні є процедура визначення інвалідності за застарілими положеннями про проведення медико-соціальної експертизи, через що, власне, й виникають труднощі з отриманням статусу інваліда. Щоб змінити ситуацію, було ініційовано створення нового положення про медико-соціальну експертизу, яке було прийнято торік. Але через затримки з його підписанням воно тільки нещодавно набрало чинності. Одним з головних нововведень стала пропозиція збільшити державну підтримку людям з найтяжчими формами інвалідності, приміром сліпоглухонімим, які не мають контакту із суспільством, або тим, хто втратив руки і ноги. В Європі такі інваліди можуть знайти роботу, проте в нас вони перебувають у глибокій ямі ізоляції від суспільства. Тому було внесено пропозицію, крім першої групи інвалідності, запровадити першу групу «А» — з тим, щоб збільшити для людей із тяжкими фізичними вадами рівень соціального і правового забезпечення в пріоритетному порядку.

 

Але, мабуть, найбільшим досягненням української влади стало підписання торік президентом України Конвенції ООН «Про права інвалідів». Після чого в грудні Верховна Рада ратифікувала цей документ, що став частиною українського законодавства. Але особливістю цієї конвенції є те, що в ній передбачено пункт про звітність в ООН представників влади країни-підписанта за результатами виконання норм конвенції. Цей досить важливий факт змусить вітчизняних чиновників приділяти більше уваги проблемі дискримінації інвалідів. Більше того, уряд України ухвалив дев’ять важливих постанов щодо виконання пунктів цієї конвенції. Що теж важливо, оскільки головне — ввести її норми в дію, щоб потім не було соромно перед міжнародною громадськістю за невиконання взятих на себе зобов’язань. Тим більше що наступного року в Україні планується проведення конференції Ради Європи з прав інвалідів, на яку з’їдуться представники понад 30 країн-учасників.

 

Герої нашого часу

Справедливості заради слід зазначити, що в нашій державі все ж таки є певні зрушення у сфері створення умов інвалідам для соціалізації. Так, біля під’їздів будинків і держустанов стали споруджувати пандуси, створювати спеціально обладнані для людей в інвалідних візках місця в громадському транспорті, туалетах. З кожним роком зростає кількість людей із фізичними вадами, які працюють на державних підприємствах і в бізнес-структурах, обіймаючи відповідальні посади і користуючись авторитетом серед своїх колег.

 

nashivochnikov.jpgЯскравий приклад — киянин Олексій Нашивочников, котрий не чує, проте, архітектор за освітою, він уже сім років працює в проектному інституті «Укрметротунельпроект», обіймаючи посаду начальника групи в архітектурно-планувальному відділі. «Коли я прийшов сюди працювати, мене попросили спроектувати інтер’єр станції «Сирецька». Саме з неї почалася моя творчість», — пише в блокноті для спілкування з автором статті Олексій. — Тепер ось-ось повинні здати в експлуатацію нові станції — «Деміївську», «Голосіївську», «Васильківську», будівництво яких дуже затяглося з відомих причин. Зараз продовжуємо проектні роботи, пов’язані з перспективними станціями на цій самій лінії до Теремків».

 

На запитання, як працюється з колегами, Олексій поспішив написати, що дуже задоволений колективом. Оскільки дуже комфортно в ньому почувається і не відчуває бар’єрів у спілкуванні. «У своєму робочому відділі я розмовляю голосом, і мене розуміють. Якщо спілкування на робочі теми, волію висловлюватися з допомогою олівця і паперу, оскільки робота потребує чіткого розуміння того, що каже співробітник або начальник, щоб не було прикрих помилок у процесі проектування. Буває, виручає комп’ютер», — зазначає він. І продовжує, що, крім роботи, займається на досить професійному рівні спортивним туризмом та орієнтуванням. З успіхом виступив у складі дефлімпійської збірної команди України зі спортивного орієнтування на чемпіонаті Європи, який проходив в Угорщині. Зараз працює в тренерському складі Спортивної федерації глухих України з цього виду спорту.

 

Своїми спортивними досягненнями, які мають бути занесені до Книги рекордів Гіннесса, прославився також інвалід з вадами зору І групи, член Всеукраїнської спілки працездатних інвалідів волинянин Микола Мацко. Він під керівництвом досвідчених інструкторів разом із трьома незрячими хлопцями і дівчиною під час акції «Небо для вільних» на минулорічний День Незалежності стрибнув із парашутом з висоти 400 м у море поблизу коктебельського узбережжя. «Коли літак почав злітати, ми, п’ятеро незрячих, мимоволі заспівали Гімн України. Але не через страх або хвилювання. Я особисто відчував велику відповідальність перед усіма, хто хотів, щоб ми стрибнули», — стверджує Микола Мацко. За його словами, момент справжнього щастя настав під час самого польоту. Але він тривав недовго, тому що через кілька хвилин польоту було занурення в море, де його підхопили і підняли на катер організатори події. «У планах у мене стрибнути з парашутом на землю, — продовжує Микола. — Хоча я і розумію, що без травм тут не обійдеться. Але важливо те, що ми вже змогли показати всім незрячим, та й не тільки їм, що подолали чергову перешкоду. І немає в цьому світі таких вершин, які б не змогла скорити людина!»

 

Керуючись цим принципом, Микола Мацко не тільки закінчив виш і отримав диплом історика, а й досконало опанував комп’ютер, створивши власну фірму з продажу комп’ютерної техніки. «Від держави я не отримав жодної копійки, — продовжує він. — Добрі люди допомогли мені почати торгувати комп’ютерною технікою. Вони відпускали товар за оптовими цінами. А про те, щоб узяти кредит за сприяння держави, не могло бути й мови. Сьогодні багато моїх друзів-інвалідів хотіли б долучитися до бізнесу, проте все упирається у фінанси, тому що доступу до кредитів у нас немає, як немає і пільг з оподаткування. Дуже хотілося б вірити, що невдовзі держава створить умови, щоб люди з інвалідністю могли нормально працювати в комерції і бізнесі, приносячи їй дохід».

 

Автор: Олександра Тимощук, джерело - Дзеркало тижня, http://www.dt.ua/3000/3050/70625/

 

 
< Попередня   Наступна >