ссылка на стр. Паралімпійський рух в Україні   ссылка на стр. Дефлимпийский спорт
Головне меню
Головна
Паралімпіада2018
Новини
Відеоновини
Події
Статті
Пошук
Посилання
Контакти
Відеогалерея
Фотогалерея
Спорт інвалідів України
Паралімпійський
Дефлімпійський
Факти з історії спорту
Наші спортивні об'єкти
Національний центр
Західний центр
Тендери
Законодавство
Законодавчі акти
Пошук
Календар новин
Липень ( 2018 ) :
ПнВтСрЧтПтСбВс
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
<< Поперед. Наступ.>>
До нас завітали

free counters

Live Traffic Feed
Троє сильних духом спортсменок візьмуть участь у церемонії «Герої спортивного року» Надіслати електронною поштою
Написав Прес-служба НКСІУ   
24.03.2011

215230001269862050.jpgРівно тиждень відокремлює нас від надзвичайної спортивної події року: 31 березня відбудеться V Всеукраїнська урочиста церемонія «Герої спортивного року», де в номінації «Сильні духом» змагатимуться за українського «спортивного Оскара» наші спортсменки-красуні. Загалом від Національного комітету спорту інвалідів України номінацію представляють: Олександра Кононова, Ганна Єлісаветська та Анна Товста, котрі були визначені журналістами серед інших претендентів шляхом голосування. І власне 31 березня стане відомо, хто із трьох сильних духом дівчат отримає «Героя спортивного року-2010».

Олександра КОНОНОВА

Майстер спорту України міжнародного класу з лижних гонок (2009 рік). У спортсменки – ураження опорно-рухового апарату. Займається лижними гонками та біатлоном у Київському облцентрі “Інваспорт”. Багаторазова чемпіонка та призерка з лижних гонок та біатлону кубків світу 2007, 2008 та 2009 рр., чемпіонка та багаторазова призерка чемпіонату світу з лижних гонок та біатлону 2009 року. Триразова чемпіонка Паралімпіади-2010 у Ванкувері в індивідуальній гонці на дистанції 12,5 км (біатлон), на дистанції 5 км класичним стилем і спринтерській гонці на дистанції 1 км (лижні гонки) та срібною призеркою естафети 3х2,5 км (лижні гонки). Нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня (2010 рік). Тренери: Мукшин В.П., Артьомін Д.В., Завєдєєв А.А. 

 

 

konon_17_0320x200.jpgНародилася 27 лютого 1991 року в Ярославській області, що в Росії. Виростала в Україні, село Шевченкове Броварського району Київської області. Доля Саші була надзвичайно складною: від самого народження вона її не балувала, випробовуючи її жорстко, а іноді й жорстоко. Свій перший рік життя Саша Кононова провела в лікарні – туди її забрали прямо з пологового будинку. Маля захворіло на остеомієліт – небезпечне запалення вразило кістки правої руки дівчинки, яка після одужання стала коротшою за здорову. А за півроку після одужання Саша залишилася без батьків: мати, повернувшись в Україну, віддала маля на виховання своїй матері, і Олександра усе подальше життя разом із меншою сестрою Полінкою виховувалась з бабусею і дідусем. Батько залишився в Росії і так і не навідався до своїх доньок.

 

Саша в дитинстві дуже комплексувала: щоб сховати ваду, і взимку, і влітку вдягала кофту з довгими рукавами й капюшоном. Та проблеми це, звісно, не розв’язувало – рука боліла так, що подеколи хотілося лише в куток забитися. До цього додалися нові образи від ровесників. «Кривдили, зневажали... Був один хлопчик у класі, який мене постійно бив. Однокласникам іноді доводилося просто серед уроків підхоплюватися з місць, щоб привести його до пам’яті. Після цього усе у світі починаєш проклинати», Та після школи з’явився добрий чарівник - тренер Анатолій Завєдєєв, що влітку в Шевченковому проводив тренування своєї команди. Яким було здивування Кононової, коли вона побачила хлопців на лижах із коліщатками – лижоролерах! Дуже схотілося самій проїхатися. Спробувала – вийшло. Залишилася в команді й тренувалась разом із здоровими дітьми. Саші тоді було 13 років.

 

Звідси і почалось нове, сповнене сенсу і щастя життя. Пізніше звідси, після напруженої роботи над собою і тренувань до сьомого поту, розпочнеться ще яскравіша сторінка пов’язана із зарахуванням її до національної паралімпійської збірної команди з зимових видів спорту.

 

А спершу були дебютні старти на змаганнях з лижних гонок, що почалися у 2006 році на Кубку України серед здорових, де вона посіла 10 місце. Наступного року спортсменка взяла участь у юнацьких іграх (серед здорових), де досягла високого результату – бронзової нагороди. На чемпіонаті України (ФСТ «Колос») завоювала срібло та дві бронзові нагороди.

 

З 2007 року Олександра входить до складу збірної команди України з зимових видів спорту серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. Саме в цьому році вона, шістнадцятирічна спортсменка, - триразова чемпіонка, дворазова срібна і дворазова бронзова призерка з лижних гонок та чемпіонка з біатлону кубку світу-2007, пізніше - багаторазова чемпіонка, дворазова срібна і дворазова бронзова призерка з лижних гонок та дворазова срібна призерка з біатлону кубку світу 2008 року серед спортсменів–інвалідів з ураженнями опорно-рухового апарату. А вже у 19 років її чекає яскравий виступ на Х зимових Паралімпійських іграх у Ванкувері.

 

Саші Кононовій лише місяць тому виповнилось 20 років – у Ванкувері вона була наймолодшою спортсменкою у складі паралімпійської збірної України. Такого результату, як показала на своїй дебютній Паралімпіаді Саша, від неї не очікував ніхто, навіть вона сама.

 

З Ванкувера юна Олександра Кононова повернулася з чотирма медалями – спортсменка стала триразовою чемпіонкою Паралімпіади-2010 в індивідуальній гонці на дистанції 12,5 км (біатлон), на дистанції 5 км класичним стилем і спринтерській гонці на дистанції 1 км (лижні гонки) та срібною призеркою естафети 3х2,5 км (лижні гонки). Результат Олександри – найяскравіший серед спортсменів національної паралімпійської збірної команди зразка 2010 року та унікальний ще й тим, що Паралімпійські ігри 2010 року стали дебютними для спортсменки.

 

 

Дівчинка із села Шевченкового Київської області схожа на героїв дитячих казок: в її долі щось є з «Попелюшки» та з «Бридкого каченяти». І лише Саша знає, які силу волі й характер потрібно мати, щоб пережити та подолати усі життєві складнощі, що випали на її юні плечі, та досягти успіху у спорті та житті.

 

Все життя своє Саша нарікає на матір за те, що залишила їх з сестрою ще зовсім малими, за те, що окрім випивки тоді її нічого не цікавило, а пізніше , коли стала дорослішою було, навіть, прогнала візитерку-матір з кімнатки гуртожитку, де проживала разом із бабусею, дідусем та Полінкою. Водночас, все життя дівчина мріє зустрітись із батьком, на котрого всі кажуть вона схожа. І ця мрія спортсменки здійснилась: у травні 2010 року, якраз практично після шаленого виступу на Паралімпіаді-2010 її запросили на участь у програмі Андрія Малахова «Пусть говорять», де Саша й зустрілась із батьком. До речі, розшукали батька кореспонденти «Комсомольської правди».

 

«Мрії збуваються, - каже Саша. І додає: - Тільки до мрій потрібно докласти чимало зусиль. Згадую своє третє золото на Паралімпіаді: була невиносима погода, увесь час йшов дощ. Про трасу взагалі сказати щось конкретне було важко (я уявляю як важко було відгадати вибір змазки для лиж!). Коли виходила на старт, думала, хоч би не останньою прийти, хоч би десь бронзу взяти. Але на якомусь етапі так настроїлась на перемогу – якою третьою? Саша! Першою!»

 

В цей останній день Ігор в честь неї звучав Гімн України. А щасливій Сашці вручав золото представник Оргкомітету Сочі-2014. Що ж, за словами такої юної, але вже іменитої спортсменки – потрібно мріяти!

Ганна ЄЛІСАВЕТСЬКА

Заслужений майстер спорту. У спортсменки – важкі ураження опорно-рухового апарату, пересувається у візку. Займається плаванням у секції Дніпропетровського обласного центру “Інваспорт”. У спорті найвищих досягнень успішно дебютувала на літніх Паралімпійських іграх 2008 року у Пекіні, виборовши золото у плаванні на дистанції 50 м на спині (Дніпропетровська обл..) зі світовим рекордом на цій дистанції з результатом 1.13.64 с. На Чемпіонаті світу 2010 року з плавання серед спортсменів-інвалідів, що проходив у м. Ейндховен, Голландія, завоювала 5 золотих нагород, серед яких - 50 м вільним стилем, 200 м вільним стилем, 50 м на спині, 100 м вільним стилем та золото у естафеті 4х50 м вільним стилем, а також срібло у естафеті (4х50м комплексним плаванням). Ганна, не зважаючи на важкі ураження опорно-рухового апарату, проявляє справжню силу духу та прагне тільки перемог – усі золоті нагороди цього чемпіонату супроводжувались світовими та європейськими рекордами.Нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня (2008 рік). Тренер: Вдовиченко Г.А.

 

elis1.jpegНародилася 10 грудня 1980 року у місті Дніпропетровську у сім’ї відомого дніпропетровського лікаря та викладачки. До п’яти місяців від роду була абсолютно здоровою, проте, інфекційне захворювання у п’ятимісячному віці спровокувало ще дужчу хворобу – прогресуючу м’язову дистрофію, а саме неавральну еміотрофію Шарко-Морі-Тута. До 14 років Ганна, не зважаючи на прогресуючий характер хвороби, як і інші діти самостійно ходить до звичайної середньої школи м. Дніпропетровська. Проте з 14-ти вона потребує допомоги в пересуванні, однак, школу не залишає. У той час з’являється мрія – стати лікарем як батько; вона захоплюється біологією та прагне вступити до медичного училища одразу по закінченню 8 класу. Сім’я підтримує доньку. Але медучилище залишається лише мрією для Ганни, адже її не приймають лише по одній причині: у зв’язку з діагнозом.

 

Для цієї серйозної та цілеспрямованої дівчини цей, практично, вирок від таких омріяних колег стає не просто розчаруванням… Ганна продовжує навчання у школі… По дивній іронії долі  у одній школі з Єлісаветською вчиться Анастасія, донька Двоскіної Ірини Борисівни, діючого тоді  головного тренера національної паралімпійської збірної команди України з легкої атлетики, котра власне через Настю передає інформацію про те, що Ганна може зайнятись плаванням у команді спортсменів-паралімпійців.

 

Спочатку дівчина відхиляє пропозицію, бо не хоче себе вважати людиною з інвалідністю. Але десь вже за рік-півтора починає приходити на тренування. З 1998 року, закінчуючи школу, починає займатись систематично – не зважаючи на всі труднощі, що поставали тоді на її шляху. А вже у 2001 році з подивом для себе помічає, що її фізичний стан починає укріплюватись, і розуміє, що саме плавання допомагає покращити її фізичний стан та призупиняє перебіг важкої прогресуючої хвороби. Паралельно Ганна закінчує 4 курси Дніпропетровського відділення Міжрегіональної Академії управління персоналом, але через високу архітектурну бар’єрність цього вищого навчального закладу не закінчує МАУП.

 

Через 7 років Ганна, без усіляких регалій та досягнень на міжнародному рівні, практично будучи новачком у складі національної паралімпійської збірної команди з плавання, яскраво дебютує на найвищому паралімпійському форумі - Паралімпійських іграх 2008 року у Пекіні, виборовши золото у плаванні на дистанції 50 м на спині (Дніпропетровська обл..) зі світовим рекордом на цій дистанції з результатом 1.13.64 с!

 

А вже на Чемпіонаті світу 2010 року з плавання серед спортсменів-інвалідів, що проходив у м. Ейндховен, Голландія, Єлісаветська завойовує 5 золотих нагород, серед яких на дистанціях 50 м вільним стилем, 200 м вільним стилем, 50 м на спині, 100 м вільним стилем та золото у естафеті 4х50 м вільним стилем, а також срібло у естафеті (4х50м комплексним плаванням). Ганна Єлісаветська, не зважаючи на важкі ураження опорно-рухового апарату, проявляє справжню силу духу та прагне тільки перемог – усі золоті нагороди цього чемпіонату супроводжувались світовими та європейськими рекордами.

 

Любов до життя, пристрасть до спорту , а саме до плавання, воля до перемог – усе це притаманне Ганні, яка, унаслідок хвороби змінила мрію, але не зрадила їй: вона таки стала лікарем, але таким, що виліковує своєю енергетикою! Яскравий приклад Ганни, її воля до перемог всупереч долі допомагає іншим людям, які мають проблеми зі здоров’ям. Бачачи її боротьбу з прогресуючою хворобою багато хто по-іншому відкриває для себе цей світ і себе в ньому.

 

Анна ТОВСТА

 Заслужений майстер спорту. У спортсменки – вади слуху. Займається плаванням у Кіровоградському обласному центрі «Інваспорт». Анна успішно дебютувала на ХХІ літніх Дефлімпійських іграх 2009 року з плавання, вона - триразова чемпіонка та рекордсменка світу та Дефлімпійських ігор, здобула золоті медалі на дистанціях 400м,800м та естафеті 4х100 м вільним стилем, а також срібну нагороду в естафеті 4х200м вільним стилем і бронзові нагороди на дистанціях 400м та естафеті 4х100 комплексним плаванням. На Х чемпіонаті Європи 2010 року з плавання серед спортсменів-інвалідів, що проходив у м. Дортмунд, Німеччина, виборола 6 золотих нагород, серед яких на дистанції 200 м вільним стилем, 400 м вільним стилем, 800 м вільним стилем та 3 – у змаганнях з естафети (4х100 вільним стилем, 4х100 комплексне плавання та 4х200 вільним стилем), а також срібну нагороду на дистанції 200 м батерфляєм з результатом, що став рекордом України. Крім того, за підсумками 2010 року Міжнародний спортивний комітет глухих визнав Анну найкращою спортсменкою світу. Нагороджена орденом «за заслуги» ІІІ ступеня (2009 рік). Тренер: Манько В.В.

 

tovsta_anna.jpgНародилась у місті Кіровограді 15 грудня 1991 року у сім’ї чуючих, проте з народження має вади слуху. Завдяки підтримці сім’ї, турботі та допомозі мами навчалась не у спеціалізованій школі для глухих дітей, а у звичайній школі, а згодом почала займатись плаванням у спортивній школі олімпійського резерву.

Так трапилось, що хресним батьком у плаванні для дев’ятирічної Ані став рідний дядько Вадим Товстий, котрий разом з її двоюрідною сестрою 2000 року привів до басейну спеціалізованої спортивної школи олімпійського резерву «Надія» і передав у руки її незмінного звідтоді наставника, заслуженого тренера України з плавання Володимира Манька. Володимира Володимировича добре знав, адже й сам у 80-х роках тренувався у нього. Тож плавання в роду Товстих — це, можна сказати, сімейне.

 

Сестра з часом почала пропускати тренування, а Аня бігала до басейну залюбки. Каже, їй просто подобалося плавати, а ще вона дуже хотіла робити все найкраще від усіх. Працелюбність і настирливість дівчинки дивували навіть тренера, який на перших порах особливих талантів у ній не розгледів. Але старанність була неймовірною. Знаючи, що тренер за нею спостерігає, Аня, вибиваючись із сил, від стінки до стінки не плавала — «літала». «Доходило до того, що доводилось інколи виходити з басейну, щоб «збавила оберти», — згадує Володимир Манько.

 

Роки тренувань і недитяча наполегливість зробили свою справу. Від змагань до змагань дівчина почала демонструвати все вищі спортивні результати, а в 2005 році стала п'ятиразовою чемпіонкою України. Наступного року у складі збірної України на чемпіонаті Європи у Салоніках (Греція) виборола дві бронзові медалі на дистанціях 400 метрів комплексом і 800 метрів вільним стилем і встановила два юнацькі рекорди Європи.

 

У 2007 році в активі юної кіровоградки — вже сім золотих медалей на чемпіонаті України і дев'ять національних рекордів! Того самого року на чемпіонаті світу з плавання у Тайпеї, Тайвань, Анна Товста здобула теж сім медалей, у тому числі дві золоті. Значною мірою саме завдяки її досягненням збірна України, що завоювала загалом 22 відзнаки, посіла перше місце у загальнокомандному заліку серед 29 країн світу.

 

Свій чемпіонський політ Анна продовжила і на Дефлімпійських іграх, котрі відбулися у тому ж Тайпеї. Дебютантка Ігор Аня завоювала три золотих, срібну та дві бронзові медалі, встановивши два світові рекорди. Одне із цих досягнень (на 400-метрівці вільним стилем) трималося 28 років, тобто було встановлено за десять років до народження дівчини, а вона побила його у першому ж запливі. Другий рекорд вона встановила разом з партнерками по команді в естафетному плаванні 4 х 100 метрів вільним стилем.

 

І ось у червні 2010 року — знову оберемок нагород і здобутків. Вона стала справжньою героїнею чемпіонату Європи у німецькому Дортмунді, виборовши 6 золотих нагород, серед яких на дистанції 200 м вільним стилем, 400 м вільним стилем, 800 м вільним стилем та 3 – у змаганнях з естафети (4х100 вільним стилем, 4х100 комплексне плавання та 4х200 вільним стилем), а також срібну нагороду на дистанції 200 м батерфляєм з результатом, що став рекордом України. Крім того, за підсумками 2010 року Міжнародний спортивний комітет глухих визнав Анну найкращою спортсменкою світу. Вручення їй спеціальної нагороди планувалось під час проведення ХVІІ зимових Дефлімпійських ігор, що мали пройти у лютому 2011 року, але практично за тиждень до відкриття Ігор були скасовані представниками Оргкомітету від Словаччини.

 

 

Про себе ця чарівна дівчина не дуже полюбляє розповідати, більше – про своє захоплення улюбленим видом спорту – плаванням. Навіть тоді, коли її запитували, у чому секрет таких високих нагород, як потрібно займатись, щоб досягти таких успіхів, відповідає просто: «Я тренувалася щодня по два рази. Прокидалася о 4.30 ранку, о 5-й годині я вже була у воді. Тренування тривало 3 - 4 години, закінчувалося після 8-ї години, в залежності від того, яке завдання ставив переді мною тренер Володимир Володимирович. В середньому вранці я пропливала не менше 10 кілометрів, а максимально було і 13 кілометрів. Вдень тренування розпочиналося о 12:30, під час якого я плавала ще близько 3-х годин, в середньому 7 - 8 км. А це приблизно 20 км щодня. А ще я ставила перед собою мету стати чемпіонкою, і досягала її. Ось і все».

 

Доля звичайної кіровоградської дівчинки, яка, не ображаючись на життя, зуміла довести собі і світу, що обмежені можливості можуть стати необмеженими, якщо «летіти» по життю — це наочний приклад того, що вершини підкоряються лише тому, хто прагне їх досягти. Але великі результати потребують і великої праці. Зате якою солодкою стає мить перемоги!

Прес-служба НКСІУ

 

 
< Попередня   Наступна >